Доброго дня, шановна редакціє газети «Нова доба»! Я дуже хочу, щоб ви надрукували мого листа.
Я – мати солдата. Мого сина Максима було мобілізовано 9 квітня, і вже через місяць, після певної підготовки на Рівненському полігоні, він опинився разом з побратимами у гарячій точці на Сході України. Як йому там довелось бути, що пережити, він мало розповідає, але я знаю точно, що він з честю виконував всі накази і ніколи не порушив присяги на вірність народу України.
Тяжко, гірко мені було його чекати. Скільки недоспаних ночей, пролито сліз і промовлено молитов, знає один Бог.
Тепер у ЗМІ дуже багато інформації про те, як допомагають армії і підтримують родини мобілізованих. Я вдячна кандидату у депутати до Верховної Ради Людмилі Кирді за сприяння у виділенні нам від підприємства «Волиньторф» брикету, а від Городоцького ДЛМГ дров.
А яке ставлення людей, зокрема, медичних працівників? Довелось мені кілька днів тому звернутись на консультацію до лікаря гінеколога Салівончик І.М. Та вона, зиркнувши на карточку, що я з Прилісного, вказала на двері, бо вона не буде мене приймати, бо їй мало платять і вона втомилась і вона не повинна приймати, бо я не з Маневич. До речі, того дня в післяобідню пору з лікарів гінекологів на прийомі більше не було нікого, а сама пані Салівончик І.М. появилась опів на третю і прийняла одну вагітну жінку. У коридорі більше відвідувачів не було. Вона мене тероризувала більше 15 хв., а тоді написала призначення за 2 хв.
А мій син не чекав, що замість нього підуть інші, не ховався за чужі спини, не відкуплювався, не втікав за кордон, а взяв до рук зброю і пішов захищати не тільки мене одну, а всіх, щоб не падали снаряди, не накривали «Гради» наші будівлі, нашу землю.
А тепер хочу звернутись до керівників районної поліклініки Тарасюка В.В., лікарні Тьохти І.А. і запитати, доки у кріслах будуть сидіти люди, які, прикрившись білим халатом, забувши клятву Гіппократа та елементарні норми людської моралі, не лікують, а вбивають своєю зверхністю, байдужим ставленням.
За що ж тоді стояв Майдан, за що поклали голови Герої Небесної сотні, за що і нині гинуть наші діти? Чи не пора зупинитись і подумати кожному: а як я живу, що я зробив для кращої долі, не тільки власної, а й інших, та долі країни.
|
